У статті розкрито особливості волонтерської роботи та соціального забезпечення в умовах сучасного проблемогенного соціуму. В результаті запровадження заходів щодо активізації напрямів волонтерської діяльності залежно від потреб і настроїв суспільства, зорієнтованих головним чином на заохочення волонтерських ініціатив, очікується активізація суспільно корисної діяльності та розвиток доброчинної сфери.Для розвитку волонтерства також передбачається: створення ефективної соціальної реклами в засобах масової інформації, що значною мірою забезпечить стимулювання суспільної довіри та морального заохочення до волонтерської діяльності; удосконалення системи нормативно-правового регулювання соціальної реклами (включаючи механізми оподаткування та розробку методів заохочення розповсюджувачів такої реклами), яка передбачає формування соціально-свідомого та соціально-відповідального суспільства; введення спеціального навчального курсу у закладах вищої освіти, що забезпечить створення наукового підґрунтя і засад для більш активного розповсюдження новітніх тенденцій благодійництва та залучення до суспільно корисної сфери; організація тренінгової діяльності, яка призведе до покращення кадрового забезпечення благодійних організацій та вмотивованості праці їх персоналу; створення інформаційних центрів, що забезпечить вільний доступ до вичерпної інформації про наявні можливості отримання та надання благодійної допомоги; налагодження системи обліку волонтерів та звітності їхньої діяльності, що дозволить раціонально перерозподілити трудові ресурси та кошти в соціальній сфері на користь менш задоволених потреб суспільства; забезпечення відкритості і прозорості діяльності волонтерських організацій для громадськості, що призведе до популяризації доброчинності шляхом висвітлення об’єктивної оцінки ролі філантропів у житті суспільства. Ключові слова: волонтерська робота, соціальне забезпечення, проблемогенний соціум.

У статті проведено аналіз емоційної експресивності та асертивності в структурі комунікативної компетентності особистості (на прикладі студентської молоді в умовах полікультурного освітнього простору закладу вищої освіти). Розкрито соціально-психологічні умови ефективного розвитку комунікативної компетентності студентської молоді в полікультурному освітньому просторі закладу вищої освіти на макро (зміни у навчально-виховному процесі в освітній галузі на основі суб’єкт-суб’єктної освітньої парадигми, ґрунтовної етичної та культурологічної освіти, залучення студентства до різних форм сучасної культури і способів культурних комунікацій, зокрема засобами масової інформації); мезо (адаптивне полікультурне освітнє середовище закладу вищої освіти, підвищення ефективності спілкування з однокурсниками і викладачами, конструктивного стилю комунікативної взаємодії з оточуючими в цілому, володіння навичками взаємодії в полікультурному комунікативному просторі, активна участь у суспільному житті навчального закладу), мікро (прогресивний тип мотиваційного профілю зі стійкою спрямованістю пізнавальних мотивів, їх глибоким усвідомленням у поєднанні з перевагою професійних і соціально-орієнтованих цінностей; підвищення рівня комунікативної й психологічної культури в цілому та комунікативної іншомовної компетентності зокрема, формування оптимальних комунікативних умінь та навичок, розвиток впевненості у собі, позитивного самоставлення, самоефективності, рефлексії, саморегуляції) рівнях. Розроблено комплексну програму розвитку комунікативної компетентності особистості у полікультурному освітньому просторі закладу вищої освіти, яку становили діагностичний, інформаційно-змістовний та корекційно-розвивальний компоненти з залученням психолого-організаційних технологій, інноваційних форм отримання інформації та інтерактивних технік. Дієвість програми доведена зростанням показників асертивності, гармонійності комунікативних орієнтацій, комунікабельності студентів та ступеня сформованості їх комунікативної культури з перевагою мотивів оволодіння професією та здобуття знань натомість зовнішнім мотивам навчання; підвищення рівня знань щодо інтерактивного спілкування. Збільшилися показники перцептивно-інтерактивної та перцептивно-невербальної компетентності, адекватності самооцінки комунікативної взаємодії студентів, рефлексії, прагнення віднайти способи комунікативного вдосконалення. Зафіксоване зростання комунікативного контролю, керування своєю поведінкою, активності як комунікатора, так і реципієнта; відповідності вираження емоцій в міжособистісній взаємодії, ступеня відповідальності. Значно знизилися емоційні бар’єри у міжособистісному спілкуванні. Найбільш виражені позитивні зміни зафіксовані у студентів-іноземців з високою емоційною експресивністю.

У статті розкрито вплив функціонування складових адаптаційного потенціалу особистості на її асертивність в процесі соціальної реадаптації.Показано, що процес повторного включення особистості в суспільний контекст передбачає формування у неї компенсаторних соціальних навичок. Зокрема, у зрілому віці необхідність такого процесу реадаптації виникає у тому разі, коли відбувається різка зміна умов життя: після повернення з місць позбавлення волі, після участі у збройних конфліктах, звільнення у запас або у відставку, після позбавлення узалежнення від психотропних речовин. Вплив цих змін часто перевищує наявний адаптаційний потенціал особистості, що призводить до різноманітних порушень в її соціальній сфері, виникнення нервово-психічних та психосоматичних розладів, девіантної поведінки. Підвищення адаптаційного потенціалу особистості є основним чинником процесу соціальної реадаптації. Переосмислення поняття адаптаційного потенціалу особистості дозволяє представити його як інтегральне утворення, яке об'єднує інтраперсональні складові адаптаційного потенціалу (соціально-психологічні та індивідуально-типологічні властивості і якості), що актуалізуються особою для створення і реалізації нових програм поведінки в змінених умовах життєдіяльності, та інтерперсональні складові (особливості соціальної підтримки та соціальної інтеграції). Критерії зниження адаптаційного потенціалу осіб зрілого віку включають такі показники інтраперсональних складових: неадекватність самооцінки, незбалансованість локусу контролю, підвищену агресивність, фрустраційну напруженість, емоційну нестійкість, перевагу егозахисного типу реакцій на ситуацію фрустрації у поєднанні з екстрапунітивною спрямованістю, дезінтеграцію між потребою в досягненні головних життєвих цінностей та можливістю їх досягнення в реальності, перевагу уникаючої мотивації, наявність акцентуацій або психопатії. Показниками інтерперсональних складових, які знижують адаптаційний потенціал особистості є: недостатність психологічної (емоційної, когнітивної)та інструментальної підтримки, обмежена соціальна мережа підтримки, низький рівень соціальної інтеграції. Показники цих критеріїв дозволяють виокремити рівні адаптаційного потенціалу осіб зрілого віку з різним ступенем соціальної адаптації. На основі отриманих емпіричних даних, визначених критеріїв та рівнів адаптаційного потенціалу у відповідності з теоретичною моделлю реадаптації особистості, було побудовано систему соціальної реадаптації особистості зрілого віку. Результати апробації зазначеної системи показали високий рівень валідності попередньо розроблених діагностичних процедур та ефективність застосованих методів формувального впливу щодо підвищення адаптаційного потенціалу особистості зрілого віку. Ключові слова: особистість, адаптаційний потенціал, соціальна реадаптація, асертивність, соціально-психологічна допомога.

У статті розкриваються технології забезпечення професійної допомоги в підвищенні субʼєктивного благополуччя подружжя, соціально-психологічні особливості суб'єктивного благополуччя особистості, проаналізовано його основні показники, структуру, механізми та функціональні складові. Виокремлено соціально-психологічні чинники субʼєктивного благополуччя особистості в шлюбі: соціально-психологічна адаптованість та толерантність; ціннісно-орієнтаційна єдність із партнером в сумісності та благополуччі шлюбних стосунків; задоволеність шлюбом; узгодженість ступеня значущості сімейних цінностей в емоційній, інтимно-сексуальній, господарсько-побутовій, батьківсько-виховній сферах, сферах особистісної ідентифікації та соціальної активності; можливість саморозвитку, самовдосконалення та особистих досягнень в поєднанні з домінуванням сімейних цінностей; визначеність і несуперечливість рольових очікувань та рольових домагань, збіг уявлень про рольову поведінку; низький рівень конфліктності в сімейній взаємодії (подружня підтримка, емоційний комфорт, культура спілкування).Показано, що у становленні суб'єктивного благополуччя значну роль відіграють зовнішні відносно особистості інстанції, серед яких найбільш значущими є ті інститути, які забезпечують соціалізацію особистості на різних рівнях і обставинах життя. Вони створюють не тільки настановні комплекси щодо норм, а й особистісні конструкти, які можна кваліфікувати зокрема як комплекс самоефективності, успішності.

У статті розкрито особливості процесу розвитку конфліктологічної компетентності фахівців медичної галузі. Визначено емпіричні показники аксіологічного блоку структурних компонентів конфліктологічної компетентності цих фахівців (інформаційної складової конфліктологічної компетентності, уявлень респондентів щодо особистісно обумовлених ознак конфлікту, самооцінки метакогнітивних знань і метакогнітивної активності, конфліктологічної готовності). особистісного блоку (особистісної зрілості, вольового самоконтролю, адаптаційних характеристик та професійного здоровʼя, антиципаційних та емпатійних здібностей, рефлексивності), технологічного блоку (самооцінки типу особистості, сформованості навичок активного слухання у конфлікті (орієнтація на розуміння партнера, резюмування, відображення почуттів, прояснення, перефразування), стратегій поведінки у конфлікті та подолання стресових ситуацій, провідного типу реагування у конфліктній ситуації). Показано, що структура конфліктологічної компетентності фахівця-медика, яка дозволяє ефективно вирішувати професійні конфлікти, включає не тільки особливості особистості, а й здатність до рефлексії професійних ситуацій на надситуативному рівні (системне мислення) на основі метакогнітивних стратегій контролю, регулювання та моніторингу процесів оцінки конфліктних ситуацій і, на цій основі, здійснювати вибір копінг-стратегій і типів реагування у конфлікті, а також сформованість навичок саморегуляції психоемоційного та функціонального станів. Ключові слова:фахівці медичної галузі, професійна взаємодія, конфлікт, конфліктологічна компетентість,розвиток конфліктологічної компетентності.