Rehabilitation of severely resorbed edentulous mandible using the modified visor osteotomy technique

Abstract

The prosthetic rehabilitation of an atrophic mandible is usually unsatisfactory due to the lack of support tissues, mainly bone and keratinized mucosa for treatment with osseointegrated implants or even conventional prosthesis. The prosthetic instability leads to social and functional limitations and chronic physical trauma decreasing the patient's quality of life. A 53-year-old female patient sought care at our surgical service complaining of impairment of her masticatory function associated with the instability of the lower total prosthetic denture. The clinical and complementary exams revealed edentulism in both arches, while the mandibular arch presented severe reabsorption resulting in denture instability and chronic trauma to the oral mucosa. The proposed treatment plan consisted in the mandibular rehabilitation with osseointegrated implants and fixed Brånemark's protocol prosthesis after mandibular reconstruction applying the modified visor osteotomy technique. The proposed technique offered predictable results for reconstruction of the severely resorbed edentulous mandible and posterior rehabilitation with osseointegrated implants.

Remoção de tórus mandibular bilateral com finalidade protética: relato de caso clínico

“…Devido aos movimentos a broca aquece, podendo levar o tecido a necrose induzida por calor. Sendo realizada a irrigação em sua ponta ativa, é induzido o resfriamento da mesma, evitando lesionar ou necrosar o tecido (Sverzut et al, 2009).…”

Possibilities of installation of lateral (disk) implants in cases of distal mandibular atrophy: results of own clinical experience

“…Можливості застосування латеральных (дискових) імплантатів у випадках атрофії дистальних відділів нижньої щелепи: результати власного клінічного досвіду 1 Львівський національний медичний університет ім. Данила Галицького, кафедра хірургічної стоматології та ЩЛХ, м. Львів, Украина 2 Львівська обласна клінічна лікарня, відділення щелепно-лицевої хірургії, м. Львів, Украина З-поміж найпоширеніших терапевтичних опцій, що пропонуються в якості передімплантаційної підготовки в дистальних відділах нижньої щелепи, слід відзначити вертикальну та горизонтальну аугментацію альвеолярого паростка, зокрема з використанням мембран [1,2,21], вертикальну дистракцію альвеолярного паростка [4,19], латералізацію або транспозицію нижнього альвеолярного нерва [23], сегментарну [12] або тотальну «сендвіч»-остеотомію («visor osteotomy») нижньої щелепи [17]. Очевидно, що вагомим недоліком наведених вище підходів завжди залишатиметься збільшення кількості хірургічних втручань із завданням пацієнту додаткової травми і вищим ризиком виникнення інтра-та післопераційних ускладнень, а також збільшення загального часу реабілітації пацієнта.…”

“…Водночас установлення імплантатів в атрофованих ділянках щелеп передбачає для імплантолога суттєві виклики, пов'язані як з утратою альвеолярної кістки, так і з несприятливою анатомією залишкової кістки, що вимагає індивідуального підходу до кожної клінічної ситуації та вибору оптимального методу реабілітації пацієнта. Незважаючи на існуючий широкий спектр добре задокументованих терапевтичних опцій, що відносяться до категорії так званого передпротезного (передімплантаційного) втручання, спрямованого на збільшення об'єму кісткової тканини в ділянках атрофії (вертикальна та горизонтальна аугментація, дистракційний остеогенез, сегментарна та тотальна «сендвіч»-остеотомія нижньої щелепи) [1,2,4,12,17,19,21] або на адаптацію існуючих анатомічних умов до встановлення дентальних імплантатів (латералізація або транспозиція нижнього альвеолярного нерва) [23], більшість пацієнтів на сьогодні висловлюють бажання зменшити кількість операційних втручань, ураховуючи їх інвазивність і тривалість, та отримання фіксованої протезної конструкції у найстисліші строки. Очевидно, саме тому методика імплантації «Все-на-4», яка передбачає введення імплантатів у фронтальний відділ нижньої щелепи без проведення кістково-пластичного втручання в дистальних атрофованих відділах в останні декади набула таку велику популярність [11].…”