У статті проаналізовано праці вітчизняних дослідників про національно-культурний рух українців Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст., тобто організовані зусилля української етнічної спільноти, спрямовані на реалізацію вимог для повноцінного національного життя, розвитку культури і освіти.  У статті наголошується, що на сторінках наукових праць сучасних вітчизняних істориків  висвітлено широкий спектр питань з історії національно-культурного руху українців, проаналізовано чималий комплекс джерел з проблеми, що досліджується автором.. Дослідники актуалізували багато раніше невідомих джерел, застосували різні методи його аналізу, звернули увагу на маловивчені ракурси обраної нами теми.  Встановлено, що сучасними українськими вченими висвітлено чимало аспектів обраної теми, однак в історіографії досі немає комплексного ґрунтовного дослідження, присвяченого зазначеній проблематиці.

У статті проаналізовано діяльність Українського педагогічного товариства “Рідна школа” впродовж 1881–1939 рр. спрямовану на створення мережі україномовних початкових шкіл, класичних  та реальних гімназій, учительських семінарій та інших фахових шкіл. З’ясовано суспільно-політичні фактори, що впливали на результати його праці наприкінці ХІХ – початку ХХ ст., у період Першої світової війни та Західно-Української Народної Республіки, у складі Польської держави у 20-х – 30-х рр. ХХ ст. Встановлено, що “Рідна школа” зуміла консолідувати національносвідоме українство на захист української школи, яку польська влада в Галичині поступово намагалася ліквідувати, та створити наймасовішу національну педагогічну організацію в краї.

У статті проаналізовано публіцистичні праці другої половини ХІХ – початку ХХ ст., присвячені найважливішим проблемам національно-культурного руху українців Галичини. Метою статті є роз­кри­ти погляди переважно лідерів цього руху на найбільш  актуальні питання українського куль­турного жит­тя краю та прослідкувати за трансформацією національно-культурного руху українців Галичини у національно-визвольний. За допомогою джерелознавчої критики ми спробували з’ясувати об’єктивно-суб’єктивний інформаційний потенціал публіцистичних праць українських, польських та російських гро­мадсько-культурних діячів та політиків, що дозволило зробити реконструкцію різних аспектів націо­нально-культурного руху українців Галичини впродовж другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Герменев­тика, як мистецтво правильно розуміти мову іншої людини, зокрема писемний текст, мала також важливе значення для аналізу творів учасників національно-культурного руху. Нам вдалося вста­новити, що наприкінці ХІХ – початку ХХ ст. простежується стійка тенденція до політизації україн­ського націо­нально-культурного руху та трансформації його у національно-визвольний. Це позначилася на творах громадських діячів цього часу (Юліана Бачинського, Леона Василевського, Станісла­ва Людке­ви­ча, Івана Труша, Івана Франка та інших), де акцентується на тому, що тільки політична самостійність українців може стати передумовою до вирішення найнагальніших проблем, у тому числі культурного характеру. Такий світоглядний підхід має важливе суспільне значення в умовах сучасної гібридної російсько-української війни, коли боротьба за українську державність триває. Ключові слова: Галичина, національно-культурний рух, публіцистичні праці, громадське това­риство, політична самостійність.

Анотація. Мета дослідження. Метою статті є дослідження україномовного музичного мистецтва Галичини на основі критичного аналізу історичних джерел, що розкривають різні аспекти музичного життя краю другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Методологія дослідження. До дослідження джерел з історії музичного мистецтва Галичини залучено методи аналізу і синтезу джерел, текстологічної критики, класифікації та типології, історико-генетичний, порівняльний, кількісно-статистичний, біографічний тощо. Наукова новизна. Наукова новизна публікації полягає в тому, що вперше в українській історіографії зроблено джерелознавчий аналіз україномовного музичного мистецтва Галичини другої половини ХІХ – початку ХХ ст. Висновки. У процесі дослідження цієї проблематики нами проаналізовано чотири групи джерел: 1) нормативні (законодавчі акти та статути, що регламентували роботу громадських, у тому числі музичних товариств); 2) статистичні (звіти про діяльність музичних об՚єднань); 3) джерела особового характеру (автобіографії, спогади, листи відомих українських композиторів та виконавців); 4) матеріали періодичних видань (містили інформаційні повідомлення та публіцистичні праці про події музичного життя Галичини). На основі їхнього аналізу, встановлено, що провідну роль у розвитку українського музичного мистецтва відігравали громадські товариства. Саме вони засновували хорові колективи та музичні навчальні заклади. При цьому в їхній діяльності домінували аматорський підхід та церковна музика. Однак діяльність нової генерації українських композиторів, яку представляли Д. Січинський, С. Людкевич, Ф. Колесса та співпраця галицьких митців з М. Лисенком сприяла зростанню професійної майстерності в Галичині. Всесвітньовідомі оперні виконавці С. Крушельницька, М. Менцинський, О. Мишуга також брали активну участь у мистецьких заходах національно-культурного характеру.