Комунікації Сільських Громад на Початку ХX cт.: до Передумов Формування Вітчизняного Публічного Простору

Abstract

doctor of historical sciences, professor of the department of infrastructure and innovative technologies of water transport, SUIT, Kyiv, Ukraine Актуальність дослідження зумовлена необхідністю осмислення історичного досвіду формування вітчизняного публічного простору з метою подальшого визначення на цій основі відповідних проблем і завдань публічно-комунікаційного характеру, що сприятиме зміцненню демократичних інституцій України, зрілості її публічної сфери. Метою дослідження визначено охарактеризувати комунікації самоврядних сільських громад українських губерній напередодні та за часів Першої світової війни як передумов становлення вітчизняного публічного простору. Виклад основного матеріалу дослідження. На початку ХХ ст. сільський сегмент соціуму українських губерній, будучи за своїми соціокультурними характеристиками аграрним, завдяки реалізації Великої реформи сільського самоврядування 1861-1917 рр. в аспекті соціальних комунікацій представляв собою самоврядний простір сільських територіальних громад. Приступаючи до реалізації цієї реформи, влада визначила «сільськими властями» органи самоврядування сільських громад (сільські та волосні сходи, разом з їх очільниками сільськими старостами й волосними старшинами, а також волосні правління) та інтегрувала їх до системи управління губерніями в якості нижчої ланки. Реформаторський вектор був спрямований на запровадження на «одній шостій суходолу» європейського місцевого самоврядування, першою сходинкою в чому мала стати уніфікована система управління селом на самоврядних засадах. Надалі останню планувалося поступово трансформовувати у повноцінне територіальне (власне місцеве) самоврядування, долаючи становість (у випадку сільського самоврядування -приналежність мешканців сільських громад до стану сільських обивателів) та скасовуючи корпоративне право володіти й розпоряджатися землею представникам лише двох станів -дворянського й сільських обивателів (іншими були духовенство та міські обивателі, які формально земельних прав не мали) [1; 2]. У контексті складної та суперечливої історії запровадження самоврядування як складника місцевого управління на підросійських українських теренах упродовж «довгого ХІХ століття» спостерігалися як прогресивні явища модернізаційного характеру (насамперед пов'язані з уніфікацією самоврядування в українському селі впродовж 1861-1871 рр. та включенням цієї нової управлінської технології до системи місцевого управління країни), так і явища регресивного