Мета статті – комплексне вивчення факту російської військової присутності як політичної опори самодержавства у Правобережній Україні впродовж ХIX ст., унаслідок чого край зазнав негативних соціально-економічних перетворень. Вивчення і аналіз законодавчих актів і архівних першоджерел уможливило окреслити досліджувану проблематику та бачення російського самодержавства щодо питань модернізації катериненської системи забезпечення регулярних військ і боротьби зі зловживаннями інтендантства. Методологія дослідження. Корпус релевантних загальнонаукових і спеціальних історичних методів та методик залучений до виконання завдань дослідження. Метод діалектичного вивчення історичного процесу, біографічний та історико-генетичний методи уможливили розгляд визначеної проблематики в динаміці, розвитку і суперечностях. Структурно-системний метод дав змогу виділити об’єкт дослідження та вивчити його в межах раціонального пізнання, уникаючи тенденційності інтерпретації емпіричного матеріалу. Наукова новизна. Стаття спрямована на розкриття стосунків між російським міліарним чинником і місцевою спільнотою в економічній площині. Уперше проаналізовано спроби найвищого імперського керівництва з ініціативи імператора Олександра І впорядкувати систему забезпечення регулярних військ, розташованих на Правобережній Україні, та постачання їм найнеобхіднішого. Доведено, що цей процес відбувався паралельно із намаганням покласти край корупції та зловживанням з боку офіцерів і квартирмейстерів. Такі висновки ґрунтуються на архівних документах, аналіз яких засвідчує, що усі намагання самодержавства мали мінімальний успіх і тимчасове поліпшення у роботі військового й цивільного чиновництва, що загалом суттєво не вплинуло на ситуацію. Аналізовані явища засвідчили тотальний імперський контроль над розгалуженим і громіздким військово-бюрократичним механізмом, який виступав дієвим інструментом впливу й впровадження російської імперської політики на анексованих територіях. Висновки. Отримані результати та їхній аналіз підтверджують припущення, що агресивна політика Романових початку ХІХ ст. дала поштовх потенційно небезпечному явищу у державній структурі, що мало руйнівний вплив на такі її базові компоненти, як армія та цивільна адміністрація. Російська державна колоніальна політика спрямовувалася на збагачення самодержавства, а тому результатом усіх реформ було пограбування анексованих територій російськими чиновниками. Брак ефективного державного контролю і анахронізм кріпацтва становили основну перешкоду на шляху будь-яких реформ.