У статті представлено огляд психоаналітичних досліджень пропаганди, її зв’язків з індивідуальними та груповими проявами механізмів заперечення, зворотної дії, проєктивної та інтроєктивної ідентифікацій. Окреслюються предметні сфери та здобутки психоаналітичних досліджень пропаганди в період Першої та Другої світових війн: різниця демократичних і тоталітарних форм пропаганди та лідерства як зсув з его до суперцентрованої позиції; еволюція західної пропаганди в напрямі більш раціональних і менш моралістичних та емоційних дискурсів; принципова відмінність цілей психоаналізу та пропаганди на індивідуальному, суспільному і внутрішньо психічному рівні. На цьому тлі ставиться питання про зворотні процеси в сучасній пропаганді, крайнім виразом якої виступає російська пропаганда. Її риси досліджуються порівняно з класичними зразками пропаганди ХХ сторіччя, обґрунтовується її специфічна поліформність, відсутність жорсткої прив’язки до систематизованої ідеології. Незважаючи на спорідненість російської пропаганди з деякими рисами сучасної західної, вбудована в неї модель взаємодії людини та суспільства споріднює її з класичними тоталітарними формами. Пропонується поняття «пропагандистських станів душі», яке описує внутрішню психічну констеляцію, що підкоряє функціювання его деструктивній частині самості, що спотворює мислення й перевірку реальності. Це робить особливо актуальним антипропагандистський потенціал психоаналізу як на індивідуальному, так і на соціальному рівні. Ця теза набуває додаткового значення у світлі гіпотези про пропаганду як наслідок неспроможності скорботи й нездатності переробляти колективний травматичний досвід, включно із втратою минулих форм колективної ідентичності.